Традиції святкування Великодня на Київщині

Великдень є одним із найбільших християнських свят у світі. Для України та українців воно має глибоке сакральне та духовне значення. На Київщині дане свято має свої специфічні традиції святкування, які налічують понад 1020 років.

До Великодня господині починали готуватися за місяць до свята. Проте найбільший обсяг роботи завжди припадав на останній тиждень перед святом.

Зокрема, в останній четвер перед Пасхою, який в народі називають «Чистим», на Поліссі, куди входить і Київщина,  готували  діжу, яку використовували для замішування тіста на паски. З нею був пов’язаний цілий обрад. Діжу ретельно вимивали, накривали вишитим рушником та підв’язували червоною лентою. На неї обов’язково клали гроші і ставили на найвище місце у хаті, аби була ближчою до неба. Здавна жителі Київщини вважали, що вранішнє сонце, яке сходило перед Великоднем, має благословити діжку, тісто у ній, і, відповідно, випечені паски.

У цей же день на Київщині та на території усього Полісся господині викидали з будинків та двору всілякий мотлох та непотріб. Також не було прийнято позичати гроші.

Окремим обрядом для кожної родини на Київщині було випікання пасок. Здавна було прийнято, що жодна людина не повинна була бачити цього процесу, окрім господині, для якої це було таїнством.

У північних районах Київщини (Іванківщина, Чорнобильщина, Полісся) було прийнято спечені пасочки виносити на подвір’я, аби отримати благословення від сонця.

Ніч на Великдень вважалася священною. У повір’ях говорилося, що у цей час можна віднайти багаті скарби. Зокрема, побутувала думка, що треба взяти пасхальне яйце, покласти його в руку і йти. Коли воно нагрівалося в руці, треба було зупинитися і копати яму на тому місці: там буде скарб.

Вночі люди також йшли до церкви, де освячували пасочки. При цьому господар брав кошик із освяченою їжею і йшов до худоби і вітався з нею словами «Христос воскрес», а хтось замість худоби  вигукував «Воістину воскрес». Після цього господар брав освячену паску або крашанку і торкався ними худоби, аби тварин оминав увесь негатив.

Після цього розпочинався обряд розговіння – розподіл освячених наїдків між усіма членами родини. Цей обряд тривав на Великдень, у понеділок і вівторок, після свята. Голова сім’ї (батько) давав кожному члену родини на сніданок, обід і вечерю частину їжі. При цьому уважно слідкували, аби не втратити жодної крихти їжі, вважалося, що вона може стати здобиччю для мишей, які потім перетворюються на кажанів і нароблять великого збитку господарству. Варто відзначити, що здавна на Великдень збиралися усі родичі, бо вважалося, цей день є символічним для тримання купи.

У це же день починала гуляти молодь на вулиці. Забави тривали аж до осені. На Великдень не прийнято було сумувати. Якщо людина помирала у цей день, то вважалося, що душа потрапить одразу на небо.

Великодній тиждень закінчувався поминанням мертвих родичів (у деяких районах Київщини називають гробівцями, гробками). У поминальні дні прийнято класти на могили їжу, зокрема крашанки та пасочки, а також наливати у чарку горілку. Інколи люди цокалися із хрестами померлих. Після ритуалу було прийнято роздавати їжу перехожим.

Цікавими є прикмети на Великдень:

Якщо ніч напередодні свята зоряна — буд гарний врожай.

Якщо бачили уві сні перед Великоднем померлих родичів — вважалось, що весь наступний рік не будуть хворіти. А якщо під час хресного ходу не згасла свічка — рік буде щасливим.

Окремою окрасою свята були писанки. Археологи встановили, що перші фарбовані яйця були створені ще задовго до введення християнства на українських землях (про це свідчать розкопки на Дитинці у Києві). У слов’ян яйце вважалося першоосновою, звідки пішло життя. Для розмалювання яєць активно використовували червоний колір, який символізував ріст, життя і кров.

Цікавими є орнаменти писанок: активно використовували наші предки меандр, безкінечник, клинці. На деяких писанках малювали риб, це було пов’язано із тим, що ім’я Ісуса Христа грецькою мовою звучало як «Іхтіос», тобто риба виступала символом Сина Божого, джерелом життя, переродження.

Дівчата власноруч розмальовані писанки дарували своїм нареченим та коханим: вважалося, що у майбутньому вони візьмуть щасливий шлюб. Не забували наші предки і про крашанки, теж надаючи їм символічного змісту. Особливо цінувалися крашанки червоного кольору, який символізував кров Ісуса. Для його створення використовували лушпиння цибулі. Деякі фарбували жовтим кольором, для цього застосовували відвар кори яблунь, переважно диких. Для рожевого кольору застосовували сік буряка, світло-синього – чорницю, зеленого – кропиву, чорного – кору дуба, вільхи, фіолетового – пелюстки мальви.

Традиція писанкарства і створення крашанок була доволі міцною і саме проти них були направлені більшовицькі акції протягом 20-30-х рр. ХХ ст. Войовничий атеїзм, помножений на російський шовінізм, русифікацію намагався позбавити українців їх пам’яті, передусім духовної і національної. Проте майже протягом усього існування СРСР люди продовжували пекти паски, виготовляти писанки та крашанки як акт протесту проти безбожництва і колонізаторської політики Москви.