“Я готовий все в цьому житті перенести знову, але другий голод я не переживу,” – свідок війни

Член Аграрної партії України Олександр Луцький ділиться спогадами своїх батьків про тяжкі роки радянсько-німецької війни.

Війна наклала важкий відбиток на усю мою родину. Мій дід-фронтовик не любив згадувати ті події, але раз на рік – 9 травня – вдягав ордени, брав мене із собою на Володимирську гірку у Києві та розповідав воєнні історії. Одну з них я добре запам’ятав.

22 червня 1941-го року вулиці Києва були вщент заповнені людьми – більшість намагалася швидше поїхати з міста. Радянські керівники палили архіви, документи та мінували важливі установи. В серпні Київ вже бомбили. Зникла вода. А моїй бабусі разом з двома дітьми (моєю мамою, їй тоді було 6 років, та братом) все ніяк не вдавалося покинути Київ.

Містом ширилися чутки, що фашисти ось-ось прийдуть. І тоді мій дід, розуміючи, що сім’я може не вижити в окупованому місті, зважився на відчайдушний вчинок: він під дулом пістолету змусив начальника поїзда відправити свою дружину та дітей в евакуацію. «Все рівно я з війни не повернуся, мені втрачати нема чого!» – кричав він, розмахуючи зброю. Крутий був у нього норов!

Врешті решт, він допоміг спорудити нари, щоб сім’я разом з іншими біженцями змогла залишити Київ. Це був останній потяг, який виїхав з міста… Наступний був повністю розбомблений. «Було дуже страшно», – розповідала мама про цей день і часто повторювала, що тоді закінчилося її дитинство.

Далі були роки евакуації в Астрахані… Усі постійно голодували, доводилося їсти картопляні очистки та капустяні листи. Прожити на ті крихти хліба, що видавали за картками, було надзвичайно важко. А коли моя мама сильно захворіла, щоб врятувати її, бабуся віддала увесь пайок дітям, не доїдаючи сама. Від того рано й померла, їй був усього 51 рік…

Моєму татові Юхиму на момент війни було 8 років. Він був в евакуації в Ташкенті. Там він захворів на кір, який дав ускладнення. Мало хто виживав з таким захворюванням, але йому пощастило. І я на все життя запам’ятав його слова, які він якось сказав: «Синку, я готовий все в цьому житті перенести знову, але другий голод я не переживу…»

На щастя, обидва моїх діда живими повернулися з війни. Важкі були часи. Довелося відвойовувати свою квартиру (вона була зайнята іншими людьми) та забирати по  сусіднім квартирам наше майно. Але більшу частину сімейних реліквій, на жаль, ми втратили назавжди…